У 1920−1930-х роках в радянській Україні та по всьому СРСР почали з’являтися величезні універмаги. Влада прагнула продемонструвати, що планова економіка забезпечує людей краще, ніж капіталістична. Однак полиці цих торговельних гігантів часто виявлялися порожніми. «Вимагаю негайно закрити всі наші роздрібні універсальні магазини, всю роздрібну торгівлю, перетворивши виключно в гуртову», — заявлялося на трибунах Харківського губернського з’їзду рад 1922 року. На початку 1920-х років радянська влада ще не мала чіткого уявлення про роль державної торгівлі. Тодішні партійні керівники вважали, що майбутнє належить суворо регламентованій кооперації, яка повинна була повністю витіснити приватний сектор зі споживчого ринку. Після встановлення контролю над Україною, вони запровадили нову економічну політику, ставлячи підозру на роздрібну торгівлю, адже вільний ринок для них асоціювався з капіталізмом та буржуазним способом життя. Проте потреби міського населення змусили державу змінити свій підхід до споживачів. У 1920-х роках по всій країні почали з’являтися універсальні магазини з єдиним власником — державою. Фактично, радянські функціонери прагнули знищити приватників, щоб самі зайняти їх місце за прилавком.
