NV дізнався буденні, але водночас шокуючі деталі роботи тієї гілки російського «правосуддя», що невпинно засуджує українських військовополонених за статтями про тероризм. На початку лютого у Саранську — це таке 300-тисячне місто на схід від Москви, «столиця» російської автономної республіки Мордовія, — у місцевому суді одна й та сама людина в мантії п’ять днів поспіль «штампувала» обвинувальні вироки полоненим українським військовим. Суддя працював, як на конвеєрі, — засуджував по дві людини на добу, обвинувачення — «навчання тероризму» та «участь у терористичному співтоваристві». Лише в п’ятницю «ценз» зменшився, тому за робочий тиждень ним було «вироблено» дев’ять вироків. Усім полоненим, що по черзі опинялись у клітці, — а це були вісім азовців та один боєць батальйону «Донбас», — чоловік у мантії однаково приписував дві статті: «навчання тероризму» та «участь у терористичному співтоваристві». Причому троє з цих «засуджених» свого часу пережили один із найзухваліших терактів, скоєних росіянами — вибух в колонії в Оленівці, під час якого загинули щонайменше 53 українських полонених. Конвеєр, який так вправно працював у саранському суді, російська влада запустила ще у 2022 році, і не лише в Мордовії. За час великої війни українських полонених засуджували різними за складом групами і в різних місцях: основний «потік» йшов через наближений на схід України Ростов-на-Дону та «суди» на окупованих територіях. Пізніше до процесу включилися інші суди, розташовані іноді за тисячі кілометрів від лінії фронту — наприклад, у Саранську. За час великої війни українських полонених засуджували різними за складом групами та в різних місцях: основний «потік» йшов через наближений до сходу України Ростов-на-Дону, але також і через Москву, Саранськ та «суди» на окупованих територіях. Загальна кількість полонених громадян України, що отримали вироки в РФ, за оцінками деяких правозахисників, може складати більше 1 тис. осіб. Наприклад, лише 2-й Західний окружний військовий суд РФ за півроку виніс вироки 371 українським військовим, що потрапили в руки окупантів під час Курської операції. Зазвичай росіяни не заморочуються — приписують полоненим статті «тероризм» та похідні від нього, і дають вироки в 20−30 років позбавлення волі. Human Rights Watch у грудні 2025 року назвала те, що відбувається з українськими полоненими, «грубими порушеннями Женевських конвенцій і воєнними злочинами». Amnesty International зафіксувала системний ланцюжок: ізоляція, тортури, вибиті зізнання, «судилища» без жодних гарантій. Місія ОБСЄ у вересні 2025-го констатувала: Росія заперечує за полоненими статус військовополонених і переслідує їх за сам факт участі в бойових діях. Комісія ООН кваліфікувала насильство над полоненими як воєнний злочин. Але все це не зупинило росіян. Бо, як пояснює Віра Ястребова, директорка української Східної правозахисної групи, «суди» дозволяють Москві збільшувати обмінний фонд, залякувати українських мобілізованих, а ще й отримувати дармові робочі руки. Бо в російських умовах фактична безкоштовна праця є обов’язком засуджених, а «мобілізаційна діяльність» вбитого Євгена Пригожина відчутно «розвантажила» колонії РФ від «робітників». Окрім того, як вважає Ястребова, у колоніях росіяни намагаються «стерти» українську ідентичність полонених. Дмитро Ткачов, журналіст російського видання Медіазона, яке наразі працює в Литві, системно, вже декілька років поспіль відстежує тему судів над українськими полоненими. Він детально описав NV механізм цих репресій під прикриттям Феміди. Більшої частини полонених росіяни зазвичай висувають звинувачення у тероризмі, а такий різновид злочинів за законодавством РФ мають розглядають військові суди. На «українському питанні» спеціалізується один з них — у Ростові-на-Дону, через який з 2022 року проходить, за словами Ткачова, «просто величезний конвеєр» полонених. Але сили ростовських суддів з часом виявились недостатніми, тому десь з кінця 2024-го українців почали розподіляти й в інші регіони. Полонених із Курської операції, наприклад, судив не ростовські судді, — проте, робилось це на виїзних засіданнях, деталі яких невідомі. А відео, які Слідчий комітет РФ знімав під час процесів над українців, робились так, аби неможливо було розпізнати локацію. Більшість справ військовополонених зазвичай розглядає один суддя. Якщо «підозрюваний» одразу погодився «визнати провину», що трапляється, за словами Ткачова, не зрідка, на все може піти один день: суддя зачитає матеріали слідства, проведе формальний допит — і вирок. Адвокати підсудних на подібних процесах — часто державні. У більшості випадків вони працюють формально і не ставлять собі за мету довести невинуватість своїх підзахисних. Проте серед адвокатів, за словами Ткачова, «трапляються й нормальні люди». Але найбільше, що їм вдається в умовах російського суду — це хіба що домогтися для підзахисних можливості поговорити з рідними або отримати від них передачу, сходити на побачення в СІЗО або забезпечити розголос. Терміни позбавлення волі залежать від статей звинувачення, а ті у свою чергу від підрозділу, в якому служив полонений боєць. Так, бійцям Азова та Айдара, за даними Ткачова, менше десяти років дають рідко. Тому що для них завжди підготовлено дві статті «в комплекті»: участь у терористичній спільноті та навчання з метою тероризму. І тому вироки — ближче до 20 років ув’язнення і більше. А от полоненим із Курської операції ставлять у провину «здійснення теракту». Проте одного молодшого лейтенанта ЗСУ засудили за те, що він «вторгся в Курську область, зайняв вогневі позиції» і три тижні «перешкоджав евакуації мирних жителів шляхом відкритого носіння бойової зброї». Ті полонені, яких росіянам не вдається «прив’язати» до підрозділів, визнаних у Росії терористичними, просто сидять без вироку, в ізоляторах або спеціальних зонах на території колоній. Найбільш відомий із таких таборів розташований у містечку Кізел у Пермському краї, — саме там знаходилася закатована окупантами українська журналістка Вікторія Рощина. Ще одне таке місце — це колонія ІЧ-10 в Мордовії. Осока практика російського поводження з українськими полоненими — повторні засудження. Людину, яка вже має вирок у двадцять років, судять вдруге, а деяких утретє. Ткачов пояснив, що в своїх дослідженнях Медіазона задокументувала 51 таку справу, але реальна їхня кількість, схоже, є більшою. Зазвичай повторне засудження виглядає так: спочатку російський «суд» звинувачує українського військового нібито в обстрілі будинку № 7 на такій-то вулиці в Маріуполі. Через півроку «знаходиться» новий свідок, який «пригадує», що був ще обстріл будинку № 8. А тому — нова справа, новий етап, додаткові роки ув’язнення. Одного командира роти українських морпіхів, полоненого в Маріуполі, росіяни тричі поспіль засудили до довічного. «По суті, силовики таким чином покращують звітність і одночасно формують пропагандистську картинку: щоб у кожному зруйнованому будинку Маріуполя був «винний» українець, а сукупність вироків закріплювала образ України як «терористичної держави», — пояснює Ткачов. За ґратами Зовсім фантастичною у своїй абсурдності виглядає справа п’надцятьох полонених із батальйону Айдар, які отримали від 15 до 21 року суворого режиму в Ростові-на-Дону. Жодного з них не звинувачували в конкретних воєнних злочинах: медиків судили за те, що вони надавали медичну допомогу і «забезпечувала боєздатність підрозділу», водіїв — за сам факт контракту з ЗСУ. Все обвинувачення будувалося на тому, що у 2016-му суд «ДНР» визнав Айдар терористичною організацією, а далі цей вирок «підтвердив» у 2023-му російський суд. Інший підсудний у тій самій справі Семен Забайрачний підписав контракт із ЗСУ у 2020-му, щоб «заробити на житло, прийти, одружитися і жити як нормальна людина». Вже 25 лютого 2022-го він потрапив у полон. Далі його декілька місяців тримали на гауптвахті в Донецьку. Коли мати Забайрачного побачила фото свого сина з зали ростовського суду, то жахнулася: з велетня у 100 кг вагою той перетворився на тінь. Зрештою бійця засудили до двадцяти років колонії суворого режиму. На фото з будь-якого суду над українськими полоненими видно, наскільки вони змучені. Бо на лаву підсудних виводять людей, що за межами суду проходять через побутове пекло, виснажливе у своїй системності. За словами багатьох полонених, найважчими для них були перші місяці полону на окупованих територіях. «Все досить жахливо, і кожен раз, коли дізнаєшся подробиці, це дуже важко», — розповів Ткачов.
