Олег Саакян, політолог і співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості, аналізує справжнє значення переговорного треку після чергових контактів американських представників із Москвою та Києвом. Знову виникає спокуса говорити про «мирний план», «заморозку» або початок деескалації, проте це хибна рамка. Поточна ситуація не є процесом завершення російсько-української війни чи підготовкою до її заморожування, а являє собою окремий, паралельний політичний процес, де кожна зі сторін переслідує власні цілі.
Теоретично тристороння зустріч може відбутися, як і не виключене секторальне перемир’я, наприклад на морі. Проте подібні домовленості стануть лише фіксацією паритету на певному етапі війни, не означаючи ані її завершення, ані автоматичного загострення. Це паралельна історія, якій поки що не варто надавати зайвого змісту.
Для Росії головна цінність цього треку полягає в управлінні самим процесом. Москві важливо підтримувати існування переговорної рамки, щоб демонструвати Вашингтону готовність розмовляти, підтримувати прямий канал із Дональдом Трампом, затягувати час, відкладати новий санкційний тиск та перекладати відповідальність за відсутність результату на Україну та Європу. Глибша мета Росії полягає у зміні рамки сприйняття війни: переведенні її з категорії «злочин — злочинець — жертва» до категорії «конфлікт сторін, яким просто треба домовитися». Перетворення Путіна на «сторону переговорного процесу» автоматично ставить питання про доцільність посилення санкцій чи нових пропозицій Росії, а також про те, де Україні слід поступитися заради «збереження переговорів». Так поступово стирається причинно-наслідковий зв’язок між агресором і жертвою.
При цьому припиняти військовий тиск Росія не збирається. Ракетні удари, атаки дронів, обстріли енергетики, цивільної та економічної інфраструктури є частиною переговорної стратегії, логіка якої полягає у погіршенні становища України та збільшенні ціни спротиву задля подальшої конвертації військового тиску в політичні поступки. Це дипломатія примусу, а не компромісу, де формула Москви звучить як ультиматум: прийняти її вимоги або продовжити війну.
Розмови про «заморозку» на сьогодні є значною мірою штучними. Україна не має на столі реального варіанту замороженого конфлікту від Росії. Натомість пропонуються поступки в обмін не на мир, а лише на початок розмови про можливість завершення війни в майбутньому. Як показує історія з вимогами Рима до Карфагена перед Третьою Пунічною війною, поступка без гарантій не завершує ультиматум, а лише відкриває шлях до наступного. Якщо агресор не змушений вести переговори під загрозою катастрофічно гіршого для себе сценарію, сам процес створює асиметрію на його користь, вимагаючи від жертви компромісів та обмежуючи право на самооборону.
Росія досі вважає, що може підвищувати ставки та йти далі настільки, наскільки дозволять її ресурси, зупинятися добровільно вона не збирається. Справжня «точка заморозки» з’явиться лише тоді, коли Росія сама буде змушена її шукати через виснаження, втрату можливостей і страх перед гіршим продовженням. Попередні моменти для паузи стали б для Москви лише перепочинком перед новою фазою війни. Росія зупинятиметься не від красивих пропозицій компромісу, а тоді, коли почне «сипатися», і ціна продовження війни перевищить ціну відступу.
Посередник в особі Сполучених Штатів також має власний інтерес. Для Трампа важливо показати політично придатний результат: зустріч, секторальну домовленість, часткове припинення ударів чи демонстрацію того, що Вашингтон залишається головним переговорним майданчиком. Американська активність може змінюватися залежно від внутрішньополітичної та зовнішньополітичної кон’юнктури.
Для України ці переговори є вимушеними, оскільки за поточної конфігурації вони невигідні і підштовхують до компромісів із агресором до того, як він змушений щось реально віддати. Проте вихід із процесу неможливий через критичну залежність від американської підтримки, розрив із якою вимірюється людськими життями. Україна змушена грати в цю гру та використовувати переговорний трек у власних інтересах. Зустрічі з американською стороною дозволяють обговорювати ракети для Patriot, посилення ППО, військову допомогу, санкції проти Росії, енергетику, постачання та довгострокову співпрацю, виходячи далеко за межі власне переговорів із Росією.
Нав’язаний переговорний процес можна спробувати перетворити з інструменту тиску на Україну на канал її посилення. Не варто чекати «історичних проривів» від кожного візиту чи оголошувати зустрічі передвісниками заморозки. Для Росії цей трек потрібен для виграшу часу, зняття тавра агресора і торгівлі під прикриттям війни; для США — задля збереження ролі посередника; для України — щоб не втратити підтримку і витиснути максимум практичних речей для обороноздатності. Мир почнеться тоді, коли для Росії продовження війни стане гіршим сценарієм, ніж її припинення, а до того моменту переговори залишатимуться ще одним фронтом війни.
