Складна динаміка стосунків літературних персонажів спотворюється до беззмістовної карикатури. «Емілі Бронте померла від туберкульозу 177 років тому, і все одно ця екранізація — найгірше з того, що з нею коли-небудь траплялося», — саме так один із користувачів Letterboxd описав свої враження від кіноверсії класичного твору Бронте, виконаної сценаристкою та режисеркою Емералд Феннелл. Відгуки про фільм у кращому випадку неоднозначні. Хоча деякі критики хвалять візуальні ефекти, інші озвучують одну й ту ж саму претензію: це погана екранізація. Хороші екранізації використовують можливості, які надає кінематограф, тому певні зміни допустимі. Але Феннелл йде набагато далі і настільки переінакшує ключових персонажів, стосунки та ідеї, що фільм виглядає як еротичний фанфік (аматорська творчість на основі оригінального твору) із голлівудським бюджетом. Якщо коротко, то історія, створена Бронте, — це трагедія про міжпоколінну травму. Головні герої — Гіткліфф, аб’юзер, який колись сам зазнавав знущань, та Кетрін, маніпуляторка, чий вплив поширюється на кілька поколінь. Токсичні стосунки пари — і взаємна помста всім, кого вони знали (яка у випадку Кетрін продовжується навіть після смерті) — призводять до руйнівних наслідків.
