Під час уроків Захисту Вітчизни в школах, особливо в старших класах, залишається багато елементів радянського минулого. (Фото: yakaboo.ua) Якщо ви вірите, що муштра на подвір’ї школи — це вже історія, ви помиляєтесь. Раніше цей предмет був спадщиною СРСР. І досі багато що, що сьогодні сприймається як норма у викладанні Захисту Вітчизни, є елементами радянської спадщини — зокрема, стройова підготовка.У радянській виховній доктрині всі діти, особливо хлопчики, сприймались як майбутні військові, які мали бути готові до виконання обов’язку в Афганістані або швидко «допомогти братнім народам» і придушити Празьку весну чи Угорське повстання. Саме тому в радянській системі освіти існував відповідний навчальний курс. Пізніше, вже за інерцією, він зберігався й в українській школі. ДПЮ з часом стало Захистом Вітчизни. Хоча варто зазначити — перші спроби оновити навчальну програму були ще у 2015 році. Складно сказати, чому було обрано саме слово «вітчизна», але внутрішнє наповнення шкільного предмета від цього не постраждало. Ніхто не набрався хоробрості глянути «під капот» того автомобіля, а лише перефарбували його у жовтий і блакитний кольори. Що саме викладалось? Як? З якою метою? Усе як у класичній пісні Братів Гадюкіних Червона фіра — зміна декорацій із наївними очікуваннями того, що зміниться ще щось, крім вивіски. Таким безпорадним усе залишалось до 2024 року. Одним з обов’язкових елементів предмета Захист Вітчизни було те, що ми називаємо стройовою підготовкою. Муштра всіх школярів на подвір’ї школи — гарно крокувати в ногу, швидко шикуватися, повертатися, правильно віддавати військове вітання тощо. Елемент, завдяки якому зміст (його насправді просто не було) вкотре намагалися замінити формою. І якщо ви думаєте, що відтепер ця практика залишилася в минулому, то ви будете розчаровані. Замість того щоб ці 1,5−2 години на тиждень присвятити формуванню дійсно корисних умінь — накладанню турнікетів або стрільбі, — ми все ще передаємо дітям наш сумнівний радянський досвід. Йдеться не про оцінку радянського минулого, а про конкретні приклади, які допомагають зрозуміти, звідки походить проблема. Поряд зі шкільним навчанням також існує Сокіл (Джура) — всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра, спрямована на національно-патріотичне виховання молоді на основі козацьких традицій. Учасники (команди-«рої») змагаються у низці конкурсів, що передбачають стройову підготовку та стройову пісню. У 2024 році я як ветеран пройшов необхідні навчання і став тренером для шкільних вчителів оновленого предмета Захист України. Крім актуалізації навичок відповідно до часу, ключовою ідеєю реформи стало впровадження в освітній процес нових сенсів і підходів. Того, що відповідало б часу, очікуванням старшокласників, могло б щиро зацікавити їх. Уперше за час існування цього предмета в школі. Ми хотіли показати й поділитися новими підходами в роботі з українською молоддю. Основа цього підходу — внутрішня цікавість, а не «змушення». Ми з декількома колегами-ентузіастами працювали на Київщині й охопили навчанням приблизно 180 учителів. Учительська аудиторія була дуже різна — від відставних майорів/полковників і ветеранів Афганістану до вчителів фізкультури та хлопців з місцевих ДФТГ. Багато вчителів абсолютно нормально сприймали аргументи, які я наводив. І це не залежало від віку — дехто з них був уже глибоко пенсійних років, а отже професійно формувався в радянські часи. Але була частина вчителів, яка поводилася так, ніби ми посягнули на щось святе для них — прибрали стройову підготовку. Тоді навіщо взагалі все це, якщо суть предмета зводиться до стройової? Оскільки оновлена програма є типовою, але наразі не обов’язковою для впровадження в усіх школах, сьогодні, за даними МОН України, нею охоплено трохи більше ніж 60% старшокласників. Водночас програма продовжує масштабуватися. Я неодноразово чув таке: «Добре. Ми вас тут послухаємо і, повернувшись у школу, будемо далі гарно маршувати „на плацу“ біля свого закладу освіти». Те саме стосувалось обов’язковості військового однострою на заняттях або навичок зі швидкісного складання/розкладання автомата АК. Ми мали досить відверті дискусії та спілкувались відкрито, тому це не було секретом. Адже наше завдання — не змусити людей робити те чи інше на своїх занятих (усе одно неможливо проконтролювати кожен урок у кожній школі). Натомість ми намагалися аргументовано пояснити вчителям, чому ті чи ті підходи є доречними, щоб це стало їхнім власним вибором. Не можу похвалитися, що мені вдалося переконати всіх, але нижче дозволю собі поділитися аргументами, які я наводжу в подібних розмовах. Можливо, це буде комусь корисним. Покажіть, будь ласка, на прикладах, де вміння гарно ходити строєм допомогло військовим у нашій реальній війні? У яких конкретно випадках ці навички були корисними? Поставте питання: а яка мета стройової підготовки? Навіщо це все? Щоб було гарно й парадно? У сучасному світі важливі не бутафорщина, а реальні навички — надання медичної допомоги, поводження зі зброєю, а не «парадність». Стройова підготовка була створена для швидкого управління великими масами військових. Їхнє беззаперечне підпорядкування та виконання наказів впливало на результат війни. Але війна вже ніколи не буде такою, як була у XVIII чи XIX столітті. Найефективніші українські військові підрозділи побудовані на протилежних підходах. Не на масовій муштрі, а на роботі в малих групах, якісній індивідуальній підготовці, внутрішній свободі й мотивації. Вони є ефективними не тому, що їх навчили ходити нога в ногу. Дисципліна та якісна робота в команді. Саме ці елементи часто вважаються метою стройової підготовки. Але ні перше, ні друге не є результатом муштри або ходіння строєм. Ніколи. Зовнішня дисципліна формується завдяки соціальним нормам, правилам і вимогам. А внутрішня є результатом свідомого рішення людини контролювати себе. У той час як командна робота — це передусім мистецтво чути й розуміти кожного учасника колективу, бути зрозумілим та прогнозованим одне для одного. Безпека й вимоги сучасної війни диктують зовсім інші правила. Скупчення в результаті шикування вже наробило багато біди. Тотальна децентралізація людей і здатність працювати віддалено рятує військових та цивільних. Це питання безпеки. Виглядає дуже дивно, що Україна пише кров’ю нову доктрину ведення війни, і водночас ми вчимо наших дітей у школах ходити строєм і співати пісень в умовах постійної загрози. Кожен «приліт» по масовому нагородженню людей чи шикуванню супроводжується суспільним резонансом. Але чому це продовжується? Може, тому що командири звикли так робити на своїх шкільних уроках ДПЮ? Це втрачений час, якого і так дуже мало в щільній шкільній програмі. Запитайте себе чесно, які навички ви дійсно вважаєте пріоритетними? Чи буде стройова підготовка в переліку топ-3 подібного рейтингу? Якщо відповідь — так, цікаво почути ваші аргументи. Якщо ні — тоді навіщо цим займатися? Чи подобається старшокласникам займатися стройовою підготовкою? Якби я наводив аргументи в порядку ваги й важливості, то цей був би першим. За моїми спостереженнями, сучасних дітей «нудить» від таких речей. Часто вони сприймають подібне як щось нудне та безглузде. Чому б нам не прислухатися до їхньої думки в цьому питанні? Це яскравий приклад примусово-авторитарного способу навчання, результатом якого є тільки відбите бажання молоді рухатися в напрямі мілітарного розвитку. Замість культивування свободи й цікавості ми займаємося примусом, робимо цей напрям максимально непривабливим і токсичним, а потім дивуємося результатам. Переконаний, що кожен педагог знайде ще багато своїх аргументів — як за, так і проти. Пам’ятайте, що будь-яка реформа із залученням великої кількості людей — це величезний і поступовий процес. Ми почали тільки перші кроки в тому, щоб змінювати те, що не змінювалося в наших школах, напевно, зі сталінських часів. Не очікуйте, що це буде швидко. Але важливо, щоб вектор цих змін був заданий правильно і рух був системним. І наостанок хочу подякувати кожному педагогу, який у надскладних умовах щодня працює з нашими дітьми й докладає зусиль. Ваша щоденна робота надважлива!
