Андрій Длігач Футуролог, голова Advanter Group, голова Kyiv Foresight Foundation, глобальний амбасадор Singularity University, професор КНУ імені Тараса Шевченка 2026 рік — це останній шанс вийти з «Дня бабака» та почати писати власну історію безпеки, не озираючись на транзакційні розрахунки за океаном. Рік, що минув між Мюнхенською безпековою конференцією 2025 року та нинішнім форумом 2026-го, став часом тектонічного зсуву, який історики майбутнього, ймовірно, назвуть точкою остаточного розпаду старого трансатлантичного порядку. Якщо лютий 2025-го пройшов під знаком шоку від риторики віцепрезидента США Джей Ді Венса про «ерозію демократичних норм» у Європі та перетворення допомоги Україні на суто бізнес-рахунок, то Мюнхен-2026 зафіксував нову, жорстку реальність. Старий порядок не просто трансформується — він де-факто вже мертвий. Ми офіційно увійшли (чи радше повернулися) в епоху «політики великих держав» і сфер впливу, де міжнародне право дедалі частіше поступається транзакційним угодам. Проміжний Світовий економічний форум в Давосі на початку 2026 року (який дедалі менше схожий на економічний і більше на геополітичний форум) став моментом болісного усвідомлення: ностальгія за минулим більше не є стратегією. Для України та Європи це означає кінець «Дня бабака» — нескінченного кола обіцянок без реальних гарантій. Головний висновок цьогорічного Мюнхена полягає в тому, що центр нормативного порядку вперше з 1945 року почав зміщуватися від Вашингтона до Європи. Поки адміністрація Трампа остаточно фіксує перехід до «угодового» підходу, Європа через внутрішні кризи та зовнішній тиск змушена дорослішати, набувати суб’єктності та, нарешті, озброюватися. Ми більше не на периферії. Україна стає частиною самого ядра нового європейського оборонного проєкту. Проте питання залишається відкритим: чи встигне цей проєкт народитися раніше, ніж вакуум сили, створений американським ізоляціонізмом, заповнить Росія?Великий розрив: США vs ЄвропаАналіз динаміки позицій світових лідерів на графіках Мюнхенської конференції та Давосу демонструє те, що ще кілька років тому здавалося неможливим: фактичне структурне відокремлення Європи від США за віссю міжнародного права. Ми спостерігаємо не просто розбіжність у поглядах, а формування двох принципово різних логік майбутнього. «Американський блок»: Тріумф транзакційності Адміністрація Трампа остаточно зафіксувала перехід від інституційного світопорядку до «угодного» підходу. На графіках ми бачимо, що ключові фігури США стабільно перебувають у транзакційній зоні:— Публічні позиції Дональда Трампа та Джей Ді Венса розташовані глибоко в лівій частині спектра, де зовнішня політика сприймається не через призму цінностей чи права, а як бізнес-кейс. Запитання Трампа «Що Сполучені Штати отримують від усіх цих грошей?» стало символом перетворення допомоги Україні на комерційну угоду.— Хоча Марко Рубіо спробував пом’якшити риторику, закликаючи до відбудови партнерства на основі «сили та оновлення», він все одно залишається поза інституційною зоною. Його «м’якший» тон не змінює суті: стратегія America First залишається незмінною, а Європі просто пропонують платити більше за власну безпеку.Будь-яка риторика США «про мир» насправді є риторикою про мінімізацію витрат та перегляд зобов’язань, а не про відновлення справедливості. «Європейський блок»: Острів інституційності На противагу США, європейські лідери згрупувалися у зоні інституційності, де пріоритетом є відновлення суверенітету України та примус Росії до припинення агресії. Це зона, де війна розглядається не стільки як локальний конфлікт, скільки як виклик самій архітектурі світового права. Європа почала усвідомлювати, що її виживання залежить від здатності захищати правила, навіть якщо головний союзник останніх восьми десятиліть вирішив від цих правил відійти. США рухаються в бік меншої стратегічної прив’язаності, тоді як Європа, хоч і повільно, дрейфує до більшої автономії. Цей розрив створює нову геополітичну карту, на якій Україна більше не є «питанням між США та РФ», а стає наріжним каменем нової європейської безпекової системи. Нові лідери та зміна парадигм Тектонічні зміни у трансатлантичних відносинах змусили європейських лідерів переглянути свої ролі. На наших графіках чітко простежується дрейф від розгубленості 2025 року до формування нової оборонної осі у 2026-му. Німеччина: Епоха Мерца замість «заморозки» Найбільший і найважливіший зсув продемонстрував Берлін. Якщо позиція Олафа Шольца на початку 2025 року характеризувалася «обережною підтримкою» та дипломатичними формулами, то з приходом до влади Фрідріха Мерца ситуація кардинально змінилася:— Позиція Німеччини стрімко рушила вгору по осі жорсткості та вправо по осі інституційності.— Мерц відмовився від меркелевської політики «заморозки» конфлікту, заявивши, що підтримка України є ядром європейської безпеки. —За пів року його каденції було зроблено більше для європейської оборони, ніж за попередні три роки: від переговорів про спільне ядерне стримування з Францією до рекордного збільшення військових витрат. Франція та Британія: Пошук нової опори Еммануель Макрон залишається стабільним у своїй риториці «стратегічної автономії» та перезбирання архітектури безпеки. Проте його дії часто стримуються внутрішньополітичним статусом «кульгавої качки», через що реальні кроки Франції виглядають повільнішими за німецькі. Кір Стармер здійснив чи не найдраматичніший розворот, остаточно завершивши еру Brexit у безпекових питаннях. Британія знову інтегрується у європейську систему безпеки, координуючи ядерне стримування з Парижем та активізує власну флот.Україна: Від «прохача» до центру архітектуриВиступи Володимира Зеленського між двома Мюнхенами демонструють не просто радикалізацію, а глибоку консолідацію та дорослішання позиції. Україна більше не погоджується на «заморозку» без залізобетонних гарантій. Теза про те, що будь-яке припинення вогню можливе лише за наявності чітких безпекових гарантій щонайменше на 20 років, стала наріжним каменем української дипломатії. Ми бачимо, як Україна інтегрується у нову архітектуру безпеки (EU Defence Architecture) не чекаючи формального вступу в НАТО.1. Технологічний хаб: Україна стає випробувальним та виробничим майданчиком для нових оборонних систем ЄС.2. Армія досвіду: У світі, де США переходять до транзакційності, українські Збройні сили стають головним реальним активом «нової європейської армії», про яку дискутують Макрон та Мерц.3. Економічний інтерес: Україна пропонує Європі не лише безпеку, а й спільне виробництво озброєнь, що робить нашу інтеграцію вигідною інвестицією, а не благодійністю.Відмова від статусу «буфера»Головний меседж, який пролунав у Мюнхені: Україна не дозволить перетворити себе на «сіру зону» між транзакційним Вашингтоном та обережним Брюсселем. Наша позиція на графіках перебуває у найвищій точці відновлення суверенітету. Це не просто ідеалізм — це єдина раціональна стратегія в умовах, коли старі інститути (НАТО, ООН) перебувають у кризі. Україна сьогодні — це не проблема, яку Європа має вирішити. Україна — це єдиний ефективний інструмент, за допомогою якого Європа може залишитися суб’єктом у світі, де правила диктують сила та угоди.
