Ігар Тишкевич, експерт з питань вивчення Росії та політичний аналітик, розглядає нові вимоги Ірану щодо припинення вогню, зокрема визнання суверенітету над Ормузькою протокою. Це включає визнання спірних островів, які Іран займає вже досить давно, як частини території Ісламської Республіки. У такому випадку, вимога про «плату за транзит» виглядає логічною. На перший погляд, це може здаватися спробою підняти ставки, але насправді ситуація є більш складною. Щоб зрозуміти це, варто озирнутися на історію ядерної угоди, яку США підписали, використовуючи партнерство з Іраном для боротьби проти ІДІЛ, особливо в Іраку. КВІР і американські військові були союзниками протягом понад трьох років, спільно звільняючи Мосул. Проте, після закінчення бойових дій, потреба в КВІР як ударній силі зникла, і в 2018 році США вийшли з угоди. Причина полягала не в порушеннях з боку Ірану, а в заяві Трампа, що угода «більше не відповідає інтересам США». Це рішення активно підтримували Ізраїль та Саудівська Аравія, які мали глибокий конфлікт з Іраном. Країни ЄС намагалися врятувати угоду, але без США вона не могла функціонувати. Після відходу Трампа США почали переговори про відновлення угоди, але Іран вважав себе обдуреним і висував нові умови. Сполучені Штати не могли просто повернутися до старого тексту, оскільки виникло питання про події 2018 року. Ізраїль активно використовував своє лобі, щоб запобігти цьому. З 2019 року сторони, залучені в конфлікт, активно обмінювалися ударами, переважно на території третіх країн. Угода не була досягнута. Агресія США та Ізраїлю у 2026 році є продовженням старого конфлікту, і кожна зі сторін бачить нову угоду як перемогу своєї дипломатії чи військової сили. Для США важливими є нові умови, такі як повне вивезення високо збагаченого урану з Ірану, а також доступ до нафтової сфери та енергетики. Для Ірану на початку 2026 року було б достатньо зняття деяких санкцій, зокрема персональних. А реальна мета — вплетення в регіональну політику та розширення зв’язків зі своїми проксі. Проте, такий варіант не підходить Ізраїлю та США, оскільки Трамп прагне ресурсів. Таким чином, виникає глухий кут. Іран робить сильний хід, висуваючи питання про протоку. Ця тема не обговорювалася раніше. Трамп не зацікавлений у підтриманні порядку в Ормузькій протоці, і деяка дестабілізація на ринках нафти та газу йому вигідна. Якщо Трамп отримає доступ до експорту іранської нафти, питання протоки його не цікавитиме. Для Ірану контроль над протокою стане своєю перемогою, адже країна, попри бомбардування, приросте територіями з величезним геополітичним значенням. В обмін на цю перемогу Іран може погодитися віддати збагачений уран, з умовою розвитку атомної енергетики. Це стане перемогою для США. На цьому фоні сторони можуть обговорити спільний збут частини видобутих в Ірані вуглеводнів. Для Трампа контроль над експортом венесуельської нафти та можливість частково сісти на термінали в Ірані — це геополітичний успіх. Тому ультиматум Ірану можна сприймати як першу реальну тезу для обговорення нової угоди між США та Іраном. Щодо Ізраїлю, він вже отримав своє. Для Ізраїлю важливо завдати максимальної шкоди інфраструктурі Ірану, використовуючи чужі ресурси та гроші. До моменту підписання угоди вони продовжать цю діяльність, а після переключаться на інші справи.
