У лютому в дев’яти країнах Європи відбулись покази документального фільму Друге дихання. Глядачами стали лідери думок, дипломати та представники міжнародних інституцій, а герої фільму проводили Q&A-сесії, які перетворювалися на відверті розмови про війну, втрати, силу і відновлення. У інтерв’ю команда фільму поділилася реакцією аудиторії, особистими враженнями та головними меседжами, які вони прагнули донести світові. Фільм розповідає про українських військових, які після важких поранень і ампутацій піднялися на Кіліманджаро. Покази фільму в лютому відбулися у дев’яти країнах Європи: під час Munich Security Conference, Гаазі, штаб-квартирі НАТО, Лондоні, Парижі, Європарламенті, Осло, Берліні та Празі для понад 1500 глядачів. Команда фільму поділилася своїми враженнями від спілкування з європейською аудиторією. Вони зазначили, що спостерігати за реакцією глядачів було дуже цікаво, оскільки в Україні люди вже звикли до ветеранів, тоді як в Європі це явище менш досліджене. Реакція аудиторії вразила команду: вони не очікували такої кількості глядачів і підтримки. Особливо запам’ятався момент, коли до одного з героїв підійшла дівчинка і попросила розписатися, а її мама підтвердила, що це не страшно. Багато глядачів після показу висловлювали бажання піти в гори, оскільки забули, яка це краса. Команда фільму підкреслила важливість можливості говорити про Україну і війну безпосередньо з європейцями, адже це дозволяє глибше зануритися у внутрішній світ ветеранів. Вони наголосили, що фільм надихає і є важливим інструментом для комунікації зі світом. Після показів команда отримала багато запитань від глядачів, які цікавилися їхнім досвідом. Вони зазначили, що сподіваються, що фільм змінює уявлення людей про українських військових, адже важливо, щоб їх сприймали як сильних воїнів, а не жертв. Команда вважає, що представляти цей фільм за кордоном — це можливість донести до світу, що українці борються до кінця і їм потрібна допомога. Історія Другого дихання почалася з запитання: як переосмислити межі «можливого» після важкого поранення. Експедиція на Кіліманджаро стала масштабним викликом, адже потрібно було підняти п’ятьох захисників, четверо з яких на протезах, на висоту 5895 метрів. Під час міжнародного туру проект перетворився на важливий інструмент культурної дипломатії, що допомагає світу зрозуміти справжню ціну свободи України. Важливою реакцією європейської аудиторії була тиша в залі після фінальних титрів, яка переростала у тривалі аплодисменти. Глядачі переставали питати «Що сталося?» і починали запитувати: «Як ми можемо допомогти?». Це свідчить про руйнування стереотипів про «жертву». Герої фільму стали амбасадорами ветеранського руху, демонструючи гідність замість жалю. Команда підкреслила, що особиста присутність героїв на показах є критично важливою для психологічного відновлення. Покази фільму змінюють сприйняття ветеранів, адже після перегляду глядачі починають відчувати справжню емпатію. Вони не просять співчуття, а створюють можливості. Після показів люди з різних країн запитують, як можуть допомогти, що є початком реальної підтримки. Команда вважає, що після таких подій змінюється рівень залученості та підтримки з боку міжнародної спільноти, хоча цього поки недостатньо. Вони сподіваються на зрілу, системну включеність у підтримку України.
