Єжи Вуйцік, колишній заступник головного редактора Gazeta Wyborcza та засновник українсько-польського журналу Sestry.eu, заявляє, що європейці колективно піддалися політичному шантажу. Критики вважають, що намагаються переконати їх, що довірити свою долю тим, хто їх зневажає, є оптимальним рішенням. Уперше публіковано на Sestry
Під час Мюнхенської конференції з безпеки Марко Рубіо, держсекретар США, продемонстрував принизливий вигляд, що викликав асоціації зі «стокгольмським синдромом». Аплодували, бо Рубіо висловлював риторичні фрази, цитував Шекспіра і Данте, називаючи США «дитиною Європи», а ми відчували полегшення. Вольфганг Ішингер, ветеран німецької дипломатії, подякував за «заспокійливе послання». Ми поводимося, як пацієнт, який радіє посмішці лікаря, хоча той, посміхаючись, вводить йому отруту. У промові Рубіо просував бачення «знищення цивілізації» і реабілітував колоніалізм. Європа повернулася з довгих «канікул від історії» і із силою врізалася в стіну жорстокої політики великих держав. Між Вашингтоном і європейськими столицями існує величезна прірва — це «незручна правда». Еммануель Макрон також має рацію: ми маємо бути суб’єктами і пишатися, а не бути зневаженими і беззахисними. Пропозиція європейської ядерної програми — це єдине конкретне рішення в морі мюнхенської риторичної води. Це єдиний спосіб перестати бути васалом. Рубіо нахабно нагадав, що Вашингтон не потребує підданих, одночасно підтримуючи сили, які руйнують Європу зсередини. Пекін і Москва сьогодні годують нас «почуттям неминучості». Вони намагаються переконати, що історія вже відбулася: що Україна повинна впасти, а Тайвань бути завойований. Китайський посланець Ван І з ввічливою посмішкою звинуватив Японію в мілітаризмі, відволікаючи увагу від власних навчань із вторгнення. Київ щоночі спростовує цю фатальну нарацію. Він захищається від армії, чиї щомісячні втрати перевищують все, що радянські війська втратили за десятиліття кривавої війни в Афганістані. Час вирватися з цього гіпнозу. Росія зупинеться лише тоді, коли буде виснажена військово й економічно. Володимир Зеленський нагадав жорстоку правду, яку Мюнхен, здається, не почув: Путін не хоче миру, бо для нього мир означає кінець. Щоб його зупинити, потрібні гроші і мужність, а не аплодисменти Рубіо за те, що він нас не образив. Якщо ми будемо аплодувати за відсутність удару, ми прокинемося у світі, де наші кордони — польські, німецькі чи литовські — стануть предметом торгу між великими державами. Свобода не дається раз і назавжди. Треба вийти з теплих залів мюнхенських готелів і почати будувати власну суверенну силу. Нещодавно я провів час у воєнному, замерзлому Києві — місті, яке сьогодні є світовою столицею свободи й опору. Конференція з безпеки набула б належного значення лише там: при мінус 20 градусах і під акомпанемент сирен. Над Дніпром реальність стає чорно-білою, а туман дезінформації розсіюється. Там чітко видно, на чиєму боці правда і що стоїть на кону.
