За кожним знищеним підприємством в Україні стоять не лише мільйонні збитки та тисячі квадратних метрів руїн. Це передусім люди, які в одну мить втрачають частину свого життя. У Миколаєві десятеро співробітників «Епіцентру» майже цілу добу вели боротьбу за свій торговий центр, за робочі місця та за своє минуле життя. Адже героїзм сьогодні проявляється не тільки на передовій, адже в тилу українці щодня захищають власне. У Людмили Піхоцької на очах виступають сльози, оскільки вона вперше переступила поріг торгового центру після пожежі. Вона віддала цій роботі вісім років. Довкола розкидані обгорілий метал, попелище та уламки конструкцій. Від величезного комплексу площею 42 тисячі квадратних метрів майже нічого не лишилося. Всього кілька днів тому тут кипіло життя: працювали сотні людей, приходили сім’ї з дітьми, люди пили каву та купували товари для дому. Наразі ж тут панує тиша. Людмила споглядає згарище та каже, що болить не через відсутність стін, а через те, що тут більше немає людей. Ця думка найбільш точно передає справжню вартість зруйнованого українського бізнесу. Це не квадратні метри чи товари, а людські долі, які після кожної атаки доводиться збирати наново. Під час чергування ворожих шахедистів персонал ховався в укриття, а після відбою знову повертався до вогню. Протягом доби будівля зазнала шести влучань, причому після перших чотирьох її вдалося врятувати. Заступник директора з адміністративно-господарської діяльності Вадим Ларіонов стоїть посеред руїн і роззирається. Його руки ледь тремтять. Саме він після першого удару піднявся на дах, щоб самотужки ліквідувати загоряння. Він зізнається, що про ризик не думав, бо не мав часу на страх чи очікування рятувальників — треба було діяти. Вадим пояснює це просто, адже хотів зберегти місце, яке стало для нього другим домом. Раніше персонал і покупців вчасно евакуювали до сховища, а після завершення небезпеки працівники повернулися. Перший безпілотник ударив у центральну частину будівлі. Поки Вадим гасив дах, усередині діяла пожежна команда служби безпеки під проводом Сергія Адабіра та старших зміни, які успішно впоралися з вогнем. Близько 18:00 пролунали ще два удари поспіль, і люди знову кинулися на боротьбу з полум’ям. Начальник десятого відділу Владислав Шаповалов гасив зовнішній майданчик, Вадим Ларіонов займався фасадом, а згодом до них долучилися ДСНСники, разом знову здолавши вогонь. Наступне влучання припало на меблевий центр, де спрацювала автоматична система пожежогасіння. Близько восьмої вечора здавалося, що після чотирьох ударів усе найгірше позаду, адже лишалося тільки тління. Проте далі прилетіли нові шахеди: один упав, а інший влучив у склад меблевого центру, спричинивши нову пожежу. У цей час у небі все ще кружляли два дрони, тому люди та рятувальники мусили знову тікати в укриття. Вони перебували там майже пів години, і цього часу вистачило, щоб вітер розніс полум’я вглиб приміщення. Вогонь охопив увесь комплекс. Коли працівники повернулися, пожежа вже руйнувала конструкції, і всі 42 тисячі квадратних метрів спалахнули. Директор ТЦ Олександр Дмитришин зазначає, що якби не цей останній удар, будівлю вдалося б зберегти, бо команда докладала неймовірних зусиль. Нині арка центрального входу — це все, що вціліло від гіпермаркету. Біля неї стоїть 42-річний директор Олександр Дмитришин, який віддав «Епіцентру» двадцять років свого життя, і перше, про що він розповідає — це врятований собака, який жив усередині та якого забрала додому співробітниця. На тлі згарища його щира посмішка здається дивною, але в ній відчувається людяність і турбота про тих, хто був поруч. У миколаївському «Епіцентрі» працювало 520 людей, багато хто з них — з дня відкриття. Це був не просто колектив, а родина зі своїми традиціями. Для частини команди Миколаїв став другим шансом, адже сюди перевели працівників зі знищених об’єктів у Херсоні, Запоріжжі та Одесі. Вони вже втрачали роботу через війну, починали все спочатку тут і тепер втратили її вдруге. Юлія Малюта пропрацювала в компанії півтора року, в день атаки була на роботі до опівночі, а на ранок знову приїхала до згарища. Зі сльозами вона каже, що залишилася без роботи й не знає, що робити далі, маючи трьох дітей, найменшій з яких лише п’ять років. Для прифронтового Миколаєва цей торговий центр був символом мирного життя, де люди могли відпочити від війни. Саме тому працівники так самовіддано його рятували. Імена Вадима Ларіонова, Сергія Адабіра, Владислава Шаповалова та їхніх колег заслуговують на те, щоб їх знали, адже українці борються за кожен свій дім і звичне життя. Компанія вже ухвалила рішення збудувати новий, більший і сучасніший торговельно-розважальний центр на цьому місці, адже прифронтовому Миколаєву потрібна надія.
