На п’ятому році повномасштабної війни Росія продовжує використовувати тактику залякування, проте головною мішенню стала суспільна психіка. Мета ворога — посіяти паніку та зневіру, емоційно зламати українське суспільство. Війна триває не лише на фронті, а й у площині нервів та емоцій. Російські наративи переконують українців, що ціна спротиву є надто високою. У пропагандистському аналізі це називають дефетизмом — наративом поразки та зради, відомим ще з часів Першої світової війни.
Соціологічні дані дають бадьору відповідь на питання про ефективність цих наративів. За даними групи «Рейтинг», 51% опитаних вважають війну визвольною боротьбою за незалежність. 35% вбачають у ній геополітичний конфлікт, де Україна є заручником, а 11% — виснажливу війну, де втрати переважають здобутки. КМІС у липні зафіксував, що 77% українців вірять у здатність України ефективно чинити опір, попри повільне просування ворога. Лише 12% вважають опір безнадійним. Щодо територіальних поступок, 60% респондентів категорично проти передачі Донбасу в обмін на гарантії безпеки, тоді як 59% схвалюють «заморожування» війни на нинішній лінії фронту за умови отримання гарантій безпеки та зброї.
Сутність дефетизму влучно описав Петро Толстой, віце-спікер Держдуми РФ: мета пропаганди — деморалізувати аудиторію до стану, коли вона сама «вийде назустріч військам». Наративи поразки експлуатують реальні емоції: втому, страх, роздратування від мобілізації та економічні труднощі. Вони поширюються в соцмережах, часто маскуючись під особисті історії.
Механіка наративу базується на реальних фактах, до яких додається однобічна інтерпретація. Головний меседж — «Я більше не вивожу цієї війни» — не потребує проросійських поглядів, він грає на втомі. «Мир» подається як морально бездоганна мета, але маніпуляція полягає у вимозі прийняти умови агресора. Переговори пропонуються не як пошук справедливого миру, а як спосіб негайно припинити виснаження.
Зараз РФ просуває три ключові наративи. Перший — «РФ б’є по логістиці у відповідь на атаки України», що перекладає провину на жертву агресії. Другий — «Ціна війни для України вища, ніж для Росії», де гуманістичні заклики «зберегти людей» використовуються для виправдання територіальних поступок. Третій — «Втома Заходу», де стверджується, що США та Європа примусять Україну до переговорів через власні проблеми.
Історія показує, що дефетизм не є новим інструментом. У 1940 році у Франції він призвів до капітуляції, тоді як у «Зимовій війні» фіни відкинули наратив про безнадійність і змусили Москву піти на компроміс. Дефетизм проростає там, де є тріщини: втома, недовіра до влади чи розкол. Щоб протидіяти цьому, важливо визнавати виснаження суспільства, відмовлятися від гасел про «незламність», які лише дратують, та працювати над прагматичними сценаріями стійкості.
