У селі Злазне, що на Рівненщині, мешканка дала друге життя занедбаному дідусевому будинку. Понад два десятиліття оселя стояла порожньою, а тепер перетворилася на справжню етносадибу. Всередині відтворили автентичну атмосферу: там можна побачити старовинне начиння, вишиті рушники, працюючий ткацький верстат та функціональну піч. Про цей етнопроєкт розповіло Суспільне Рівне. Тепер оновлена будівля знову сповнена життя — тут лунає дитячий сміх, а господиня Марія Шершун пригощає відвідувачів традиційними стравами, зокрема вареною гарбузовою кашею та свіжими пирогами. Марія Шершун запрошує гостей на подвір’я свого діда Бачука Тимофія Романовича, де досі росте столітня груша, щедрий урожай якої нагадує про важливість родинного коріння та зв’язку поколінь. Саме це спонукало її створити етносадибу у родинному маєтку. Колись це було подвір’я її дідуся та бабусі. Зі слів батька засновниці, у період Другої світової війни населений пункт зазнав руйнувань і пожежі, внаслідок чого вціліло лише двоє будівель. У п’ятидесятих роках батько разом із дідом самостійно готували деревину для зведення нової хати, куди згодом переселилася родина. Після передчасної смерті бабусі дідусь залишився сам виховувати дітей. Серед експонатів власниця продемонструвала особливий сімейний оберег — бабусин рушник. У юності вона випадково зіпсувала тканину під час прання в теплій воді, через що та набула зеленого відтінку, але саме тоді прийшло усвідомлення справжньої цінності ручної праці. Тепер малюнки з цього виробу слугують основою для власних візерунків Марії. Центральною частиною етносадиби жінка називає піч. Окрім обігріву приміщення, вона слугує для приготування їжі: за допомогою коцюби її розтоплюють, а рогачами дістають готову страву — гарбузову кашу. Головною ідеєю створення цього простору є збереження сімейних цінностей та традицій, які є опорою для людей та спадщиною для майбутніх поколінь.
